5 локацій для ідеального відпочинку

Пролог

Ніяка мандрівка не стається просто так. Чомусь саме ці країни, саме цей час, саме цей транспорт. Саме це житло.

Фактично ця подорож почалася 3 вересня, у неділю по сніданку. Автом через Угорщину до Хорватії. Де юре її початок датується 31 травня, коли було заброньоване перше житло на острові Црес: букінг давав шалену знижку на чарівний кам'яний будиночок, і ми не могли не скористатися нагодою.

Зелена карта — до 17 вересня, отже ми просто мусили повернутися за 14 днів. Метою була Хорватія, але потрапити туди автом неможливо без перетину кордону з ближніми сусідами. Отже, Угорщина. По дорозі нам було найбільше угорське озеро Балатон, то ми вирішили його не оминати.

У Хорватії ми запланували кілька пунктів для огляду:

- Плітвіцькі озера;

- приморську Опатію;

- романтичне містечко Ровінь;

- острови Црес і Крк.

І ще ми мали дві сюрпризові ночі: факт перетину кордону не дозволяє спланувати, скільки км проїдеш. З України, наприклад, виїжджали понад 6 годин, тому спинилися в містечку Ньїредьгаза за 80 км від кордону з Угорщиною; коли їхали назад, залишилися в Шіофоці над Балатоном.

Можливо, за інших умов випадкові житла в Ньїредьгаза та Шіофоку справили би незабутнє враження й отримали нашу любов і місце в цьому дописі, але цього разу вони були пунктами для повечеряти/ заночувати/ поснідати/ їхати далі. Зручно, що їх можна було забронювати прямо з авта й усе необхідне в номері було. А в Шіофоку ще й панцир черепахи над ліжком висів!

Спасибі цим двом хаткам велике. А тепер — до особливих місць на маршруті в дві з гаком тисячі кілометрів.

Озеро Балатон і хатка № 1

Місто Балатонелле, де ми зупинилися в свою другу ніч, невелике. До озера Балатон пішки хвилин десять, приватна забудова. Чисті вулички, магазини працюють до дев’ятої. Саме озеро велетенське (довжина 77 км: ніби віді Львова до Стрия все залите водою).

Жінка з біблійним іменем Магдалена здала нам другий поверх свого будинку. Тут ми вдруге стикнулися з мовним бар'єром. Тільки deutsch, тільки хардкор. Ну, або угорська.

Підіймалися стрімкими сходами, які закінчувалися дверима в стилі Дикого заходу, а стіни коридору й кімнат були завішені вишивкою: квіти, пейзажі — і рівні методичні хрестики в приглушених тонах.

Більше гостей жіночка не мала, тому обидві тераси, вся кухня й двір були наші. А ще, ще! Додаткова принада осінніх мандрів — збір урожаю. Нам до вечері й у дорогу нарізали темно-синіх грон.

Подивилися вранці на рибалок, поїли супу в ресторанчику на узбережжі й рушили далі, на Хорватію, в наш наступний дім.

Перше, що вразило, — КПП між Угорщиною та Хорватією. Митники розслаблені, жартують. Перехід кордону для нас — півгодинки, зупинка громадян з паспортами ЄС тривала й того менше — водії навіть не глушили мотор.

Плітвіцькі озера та хатка № 2

Те, що почалася нова країна, було помітно не лише завдяки митникам. Змінилася лінія горизонту. Виросли гори. І ми весь час їхали прямо на них.

Перша хорватська зупинка — Плітвіцькі озера. Плітвіцькі озера — то така краса, що ні в казці сказать, ні пером описать. Дивишся на них дивишся, фоткаєш їх фоткаєш, а їх усе мало й мало, і вони все бірюзовіші, і манять, манять! Своїми оглядовими майданчиками, місточками, водоспадами, печерами. В одній ми навіть вмостилися, щоб повечеряти.Плітвіцькі озера — національний парк. Там не можна палити вогнище й купатися. Але на рибок у воді дивися скільки хочеш. І босоніж ходи собі, щоб ноги згадали все і все тобі простили.

А потім був шлях до нової господи. Її ми знайшли в селі Gornje Vrhovine.Чому Gornje Vrhovine? Бо відносно близько до озер. Заїхали ближче до ночі. Нарешті змогли добре порозумітися з хостом: зійшлися на англійській. Ми не мали балкона, але вид на гори нам загородити не могли. На вікні росла герань, тюль був кольору айвері й перев’язаний рожевою стрічкою. Чисто й просто. Ми жили в кубі, але плаский білий плафон і вельоновий тюль додали в нашу стереометрію затишку.Ця хата мала якийсь незвичайний запах, а дух заощадливості не давав працювати добре ні інтернету, ні гарячій воді, ні батареї. Ще цей дім запам’ятався помаранчевими кахлями ванної та медом, який робиться з forest. Цей останній — просто знахідка. Кажуть, у Карпатах його теж можна дістати. Мені не траплявся. Пахне як ліки. Від нежитю позбавив з першої ложки.

Моречко в Опатії. Хатка № 3

Назва міста мене тримала в напрузі, аж поки ми не проїхали 195 км серпантинів і дощів, не поставили машину майже вертикально, не знайшли німецькомовного господаря будинку й не зайшли в свій номер на другому поверсі. Зрештою, та напруга тримала аж поки господар не показав нам вікно. Дім в Опатії — це переможець у номінації «Найкращий краєвид». Чому? Бо Адріатичне море. Бо Крк. Бо освітлені траси Рієки. Бо над усім містом. І хай навіть до пляжу ми йшли 50 хвилин.

Тут ми на чотири ночі. Домовилися між собою всю їжу споживати на балконі — немислимі томатні супи з в’яленими помідорами, вершкові десерти, бутерброди, мюслі, чорничний сік, рис із сосисками, паста (звичайно, паста!), вино, кава з сиром і чай.В Опатії є пляжі для собак. Є заболочені джерела з колись цілющою водою. Є коноби — так називаються заклади, де готують по-хорватськи. Ми потрапили в одну в передмісті. Йшли собі неквапно набережною по Опатії, а вийшли вже у Волосько. Вузькі вулиці, стрімкі сходи, балкони, завиті зеленню. Рибний дух у повітрі. Показуєш пальцем — і тобі це готують. Листя кульбаби, картопля з оцтом і дві смажені рибки. А виходиш — і море видно в просвіт між будинками. Так це було.

Опатія до середини минулого століття ще була Італією. Тут вітаються «чао» і готують піцу, яка, мабуть, схожа на італійську. Всередині майже рідка від сиру, тунця й олії, важка від начинки, мастить руки і лоскоче ніздрі.

Опатська неділя. Завтра ми їдемо далі, в Ровінь. Сьогодні наш останній день тут. І сьогодні тут ллє так, що море не відрізнити від неба. Надвір іти нічого (ще один привід подбати про приємне житло). Речі зібрані, кіна подивлені. Стукіт у двері. Німецькомовний наш господар приніс кілька млинців із шоколадом. Негода не тільки припинилася, а й посилилася. Відмовляємося заночувати тут ще, сідаємо в авто, щоб за пару годин дістатися найромантичнішого хорватського міста Ровінь. Лишаємо львівську листівку та останні українські цукерки й ставимо в букінгу «10».

Ровінська романтика. Хатка № 4

Лаванда. Олія. Свічки. Це те, що треба звідси везти додому. З Ровіня можна доїхати до Венеції. Тут продаються маски, говорять хорвато-італійською, передають назви обома мовами. Якщо розставити руки, можна впертися в стіни протилежних будинків. Розвішана білизна, яскраві плями квітників, біла глянсова брущатка. Лабіринти вулиць, велетенський парк над морем, берегова лінія, порізана камінням. Ми в Ровіні.

Наша хатка не має вікон. Одне таки є, але виходить на стіну. Будинок з новіших, трохи далі від центру. Два дні дощить. Змокли до нитки. Зате в день від’їзду виблискує сонце! Злюся на Ровінь.

Дахи всіх будинків тут покриті червоною черепицею. Особливо цеглястість впадає в очі, якщо дивитися на неї згори: оглядовий майданчик є на храмові святої Єфимії, головному в місті.

У місті кажуть, що саркофаг із тілом святої мучениці виринув з моря біля Ровіня після того, як попередній його «дім» став загрожений паплюженням. Ровінці ж віддали мощам святої належну шану, і тепер Єфимія — їхня заступниця.Дощ скоро прогнав нас додому. Недалеко був магазин, у кімнаті мали свою кухню — дуже зручно й вигідно, що готувати можна вдома. Надворі столик, але за ним ми так і не обідали через той дощ. Своїх хостів бачили двічі за весь час: при заїзді й при прощанні. Але чули значно частіше